Польська культура пронизана ностальгією за зеленими степами України. Національну уяву розпалювали популярні пісні, романи Сенкевича, сімейні легенди, що тихенько переказувалися з уст в уста, про поспіхом залишені в Україні будинки, через страх перед радянським чи нацистським солдатом. Кульмінацією національної ностальгії, яку Земовіт Щерек описав у своїх східних шпальтах красивіше, ніж я коли-небудь, є Львів. Місто, яке є гордістю і поляків, і українців. Місто, на яке можуть впасти російські бомби.

REKLAMA
logo

Не можна писати про покращення дипломатичних відносин у ситуації, коли країна, яка є предметом такого обговорення, спустошена війною такого масштабу, якого Захід не бачив 77 років. Проте також важко промовчати перед тим, що кожен інстинктивно відчуває, що щось у наших стосунках докорінно змінилося.
Ностальгія та настрої щодо України вибудовувалися в Польщі роками спільної історії. Роки історичної взаємозалежності відбилися в мистецтві, політиці, зрештою, у повсякденних стосунках між громадянами. Однак не можна заперечити, що останні ніколи не були без тіні підозри у поганих намірах з обох сторін. Таким чином, протягом багатьох років обидві нації залишалися у здоровому сенсі історичної несправедливості, яку вони вчинили (до того ж, жадібно підживлюваної дурними політиками та етнічно орієнтованими системами освіти по обидва боки українсько-польського кордону). Тому міжособистісні стосунки вибудовувалися на основі купки національних міфів від одного та відчуття певної слов’яно-сусідської спільноти. Крихкий матеріал для побудови міцних стосунків. Звичайно, ця ситуація змінювалася повільно, але стіна недовіри поступово зникає.
А тепер українці воюють з Росією.
Для Польщі Росія не просто сусідня держава. Сказати, що польсько-російські відносини були складними, було б похмурим евфемізмом. Росія роками була країною, яка заважала гармонійному функціонуванню або навіть загрожувала існуванню Польської держави. Тому не дивно, звідки в Польщі стільки співчуття до українських воїнів, які гинуть за Нашу і вашу свободу. Протягом багатьох років поляки відчували себе самотніми, чинивши опір Російській Федерації. Зазвичай це закінчувалося жахливими наслідками та масовим штампуванням національних героїв, чиї надгробки кричали, однак, слава переможеним, а не слава переможцям. Урок історії не є метою цієї статті, але тут варто згадати найбільш переломні для Нації події, такі як розбори Польщі, листопадове та січневе повстання, 17 вересня 1939 року або весь період польсько-радянського 'союзу'. З 1610 року єдиним позитивним елементом польсько-російських політичних відносин (зауважу) був розпад Радянського Союзу.
А тепер українці воюють з Росією.
І неможливо описати ці враження інакше як у спосіб, що вони реалізують сценарій, про який мріяли багато поколінь поляків. Українці реалізують сценарій польської національно-визвольної боротьби. Крім того, вони борються за святий Грааль польської національної думки – за Свободу. І платять за це величезну ціну.
І їхня позиція у цій війні Давида і Голіафа є героїчною. Величезними зусиллями громадянського суспільства вони мобілізували в основному армію добровольців із «звичайних» громадян, які щодня зупиняють російську військову машину своїм тілом задля того, щоб коли-небудь вона не могла глибше зайти в Європу. Вони дають відсіч варварським арміям сходу, а головне, у цій боротьбі вони здобувають послідовні перемоги. Параліч російської армії та героїчна оборона Києва, знайдуть поряд із захисниками острова Зміїний постійне місце у світовій культурі. Хоча насправді вже знайшли.
Масштаб і жорстокість російського вторгнення – це велика трагедія, але це також дзеркало для поляків, які нарешті можуть побачити себе в громадянах України. І це ідеалізований, героїчний і нереалізований образ, головним чином через те, що вітри історії перенесли наші кордони трохи більше на Захід. Але в наших народних легендах є слова, щоб описати безкомпромісну відданість Батьківщині і Свободі.
І це, мабуть, лише одна з причин, чому поляки так самовіддано і спонтанно змогли відкрити свої серця Україні. Я сам, спостерігаючи жертовність своїх одноплемінників та їхню підтримку ще скривавленій Україні, вперше за довгий час відчуваю гордість за свою країну. Але, що важливіше моєї гордості, самі українці нарешті мають підстави вірити в добрі наміри Польщі.
Спільна участь у цій історичній події для обох народів є новим відкриттям у наших відносинах. Ніколи в історії (а я пишу це з повним усвідомленням існування Першої Польської Республіки) наші народи не були ближчими. І це дає нам надію, що після закінчення війни наша співпраця стане ще тіснішою, бо вона буде скріплена не лише економічним інтересом і цікавістю до чужинця, а й солідарністю, яку ці два братні народи проявили в часи кризи.
Щоб це сталося, потрібно «лише» виграти війну. Але ми також твердо віримо, що у Вас все вийде.
Слава Україні, Героям слава.
Tłumaczył: Sergii Budim